DN: Розкажіть, будь ласка, яким Ви бачите на поточний момент АПК України та молочну галузь зокрема? Які переваги, недоліки, цілі у агропромислового комплексу та Міністерства аграрної політики?
OT: Якщо говорити в загальному про наш аграрний сектор, то ситуація на сьогодні є непростою, з різних причин, але потрібно диференціювати. Тому що в певних галузях, наприклад, у молочній промисловості, все виглядає гірше. В деяких секторах, наприклад органіці, на мою думку, все зовсім не так погано. І є просто культури, які залишаються досить прибутковими, де і виробники, і переробники, почуваються цілком нормально. Тому, в принципі, скажу так: ситуація непроста, але не трагічна. А в деяких галузях АПК і взагалі – добра. Я взагалі оптиміст щодо нашої аграрної економіки. Тобто, я вважаю, по-перше, що в нас дуже великий потенціал, в будь-якому випадку. Я знаю, що це можливо вже набридло чути, тому що чуємо про цей потенціал уже років 20 й якось не можемо його реалізувати, але це інша проблема.
Щодо управління АПК, моя особиста думка, нам не вистачає системності. Тому що навіть якщо наше міністерство робить якісь добрі речі в окремих напрямках, наприклад, за що, я вважаю, потрібно хвалити колишнього міністра аграрної політики Олексія Павленка, це те, що відбувалось в напрямку дерегуляції, в напрямку міжнародної кооперації, дуже великі кроки були зроблені. А сектор вимагає певної сталості політичного та регулятивного середовища, сталості управління, тобто, якщо в нас розроблена якась концепція розвитку, то вона й має діяти ці 5 чи 10 років, на які розрахована. А в нас є просто така звичка, що кожен новий міністр, коли приходить, починає розробляти свою нову стратегію, щось змінювати. Так не можна. Я погоджуюсь, до речі, з думкою Алекса Лісітси, яку він висловив в Глухові на конференції. Ця думка мені дуже сподобалась: на законодавчому рівні чи іншим ще якимось чином потрібно дійсно спробувати впровадити щось типу мораторію. Ввести бан на зміну стратегій. Ось, наприклад, зараз стратегія 2020 розроблена, ось просто забанити будь-які зміни до неї. Ось вона є – працюйте, незалежно від того, хто керує міністерством. Але має, дійсно бути якась дорожня карта, яка просто на певний час, на якусь середньострокову перспективу, не підлягає перегляду. Оце, мені здається, було б таким дійсно серйозним кроком, щоб трошки стабілізувати сектор. Ще одним викликом, не недоліком, а саме викликом, є однозначно те, що нам потрібно звикати до процесу глобалізації. З одного боку, ми начебто вже давно в ньому, але з іншого боку, відчувається дуже часто, що наші фермери не готові до нього. Це дуже проблематично для них, коли ми говоримо про те, що потрібно шукати нові ринки. Можливо, це не їх проблема, це проблема переробників, але тим не менше, там потрібно працювати в одній групі, скажімо так. Наш фермер, загалом, не дуже хоче про це замислюватись. До речі, це не тільки проблема наших фермерів, я маю сказати, тому що в Німеччині та ж сама ситуація – вони теж досить негативно (Сміється) дивляться на всі ці процеси, розширення глобальної торгівлі, фермери бояться цього. До речі, як один німецький фермер колись сказав: «Якщо раніше мені потрібно було займатися тільки твариною, опікуватись там погодою й врожаєм, то тепер я, в основному, працюю з комп’ютером і з калькулятором – рахую, рахую, рахую». Тому що ситуація змінюється. От ця адаптація нашого сектору до цих глобальних змін, оце один з тих викликів, де потрібно й самому бізнесу пристосовуватись, й міністерству допомагати в цьому, а не заважати.
DN: Як Ви вважаєте, які поступові дії здатні вивести молочне тваринництво та переробку молока на новий рівень і хто повинен їх робити: держава, підприємства, або вони повинні діяти спільно?
OT: Залежить від завдання. Взагалі-то, найкоротша відповідь на це запитання – всі. Це зрозуміло. Тут ключове слово, знову ж таки, «кооперація». Якщо ми говоримо про молочний сектор, то це слово вже звучить досить давно. Я хочу сама себе виправити, що можливо не всі молочники, не всі фермери, й переробники точно, в Україні, є такими пасивними. Є ті, хто дійсно робить; ті, хто бере на себе ризики; ті, хто щось змінює постійно і серед виробників також. Я, наприклад, вважаю, що в нас досить не погана організація виробників молока, асоціація пана Дикуна. Тобто, моє враження, що там зібрані ті господарства, які найбільш відкриті до нового, які більш просунуті в якомусь сенсі. Але навіть там, можливо ви самі помітили, важко просувається ця тема кооперації. Хоча, на мою думку, це одне з, напевно, основних для нашої молочної галузі завдання, на сьогоднішній день. Мені здається, що і з боку виробників в даному питанні, і з боку переробників, є певні якісь забобони. Тобто в нас кооперація, в принципі, носить такий трошки негативний відтінок, бо історичний шлейф, скажімо так, тягнеться. Тому люди ставляться до слова «кооператив» – одразу щось таке радянське, щось таке «з-під палки», напевно оцей страх, він присутній й це все гальмується. Але без кооперативів нам, моя особиста думка, буде важкувато, особливо молочній галузі. Чому? Тому, що в принципі, цю тезу я кажу завжди, в усіх своїх виступах, в усіх публікаціях, якщо ви подивитесь на найбільш успішні молочні галузі світу – хоч в Європі, хоч десь ще – кооперативи там присутні в будь-якому випадку. Крапка. При чому ці кооперативи дійсно об’єднують частіше за все як виробників, так і переробників. Тобто, моя думка, що нам дійсно потрібно рухатись в напрямку об’єднання виробничих і переробних потужностей. Ось хто перший зробить такий потужний кооператив, мені здається, той буде у виграші, 100%. Як самі виробники виграють, тому, що в них буде, однозначно більше можливостей щодо перемовин з переробником, і них буде більше впливу на певні рішення, які приймаються переробником і так далі, і тому подібне. Тобто, оця схема, коли виробники молока є співвласниками переробного підприємства, мені здається, що вона для України була б досить таки серйозним кроком вперед. Плюс до того, якщо чесно, це вкладається в ту ідею, що нам в Україні, на мою думку, потрібно обов’язково йти в напрямку створення регіональних кластерів, як завгодно це можна назвати: хаби, кластери, хай будуть не кооперативи, а кластери, які будуть об’єднувати виробництво й переробку будь-якого продукту. Тому, що якщо ми хочемо зберегти наше село, якщо ми хочемо, щоб там залишалась молочна галузь, створились нові робочі місця, тільки сільським господарством ми там не втримаємо нікого. Будь-яка розвинута економіка, можете самі подивитись, навіть приклад Німеччини, який мені найближче, в сільських територіях проживає більше 50% населення. Тобто це малі міста, села. Але зайнятість в сільському господарстві – 1-3% населення і все. Тобто, всі інші, майже 50%, працюють десь в інших галузях – переробка, туризм, торгівля тощо. І от, якщо говорити про молочку, то мені здається, молочна галузь носить такий соціальний характер для села. Це завжди так було, і в Європі також. Всі про це говорять. Чому потрібно зберігати молочні ферми? Тому, що вони якраз створюють цей певний соціальний корсет для сільських територій. І тому, якщо наші господарства, я сподіваюсь, що наступним часом побачать цю можливість, якщо їм постійно, можливо, показувати те, що це може бути вигідним для них, що це не «з-під палки» і що це може працювати ефективно, що це може позитивно впливати на ціни й так далі, то я сподіваюсь, що наші кооперативи, хоча б в середньостроковій перспективі запрацюють більш-менш. Є вже ініціативи, ініціативи великих виробників. Наприклад, «Сварог», Перший Національний Аграрний Кооператив, ідею якого зараз реалізують. Я вважаю, чудова ідея. Сподіваюсь, що це буде по всіх регіонах України потім працювати. От такі речі мені надзвичайно імпонують. І тут, що стосується держави, якщо повернутись до управління аграрним комплексом, то потрібна, по-перше, розвинута законодавча база, що стосується кооперативів. А друга, на мою думку, вимога, інструменти стимулювання для кооперативів, і це не обов’язково пряма підтримка. Це скоріш створення певних рамкових умов для їх діяльності.
DN: Тоді питання стосовно інформації. Чи є певний недолік, недостатність в інформуванні виробників, переробників молока стосовно того, як працюють кооперативи, що це таке?
OT: Мені важко сказати. Я думаю, що останнім часом з’являється все більше інформації. Хто хоче її отримати, той отримає. Дійсно, останнім часом, і міжнародні організації в цьому напрямку більш активно працюють завдяки пану Ярмаку, те ж FAO, ЄБРР, той же «Данон» намагається щось робити у розбудові сімейних ферм, це не кооперативи, але тим не менш, це правильний напрямок, щоб відійти від моделі: одна корова й одна бабуся. Тому, щодо інформації, мені здається, що її стає зараз все більше, вона все більш доступна, звичайно, можливо її ще не вистачає. Можливо, не вистачає саме в регіонах. Тому, на мою думку, в цьому плані дуже важливими є ось такі регіональні заходи, чи то конференції, чи то семінари, чи то круглі столи – все що завгодно. Але такі заходи саме в регіонах, наприклад, у Глухові чи Жашкові чи ще в якомусь місті, де можна зібрати місцевих фермерів й де їм можна показати приклад. Ще мені здається, що може спрацювати? Не тільки просто інформація, а коли… в мене склалось таке враження, за 2 місяці роботи в Україні, що наші фермери дуже добре реагують на успішні приклади. Коли вони бачать, що ось хтось вже «ага!», то в очах починають долари крутитись (Сміється) і починають собі там щось записувати, відчувається, що починають міркувати. Тобто, от такі речі теж необхідні, «best case» потрібно показувати, розповідати. При чому, знову ж таки, робити такі речі в регіонах, привозити до людей, які вже щось зробили.
DN: Стосовно доступу до фінансів в молочних підприємствах. Що мається на увазі? Яким чином вони можуть отримати доступ до фінансів, наприклад, звертатися до Міністерства напряму чи в цих програмах виділені кошти від Міністерства? Відомо, що більшу частку на себе перетягують агрохолдинги, а от малі підприємства залишаються в стороні.
OT: Так, є така проблема. Знову ж таки, звертатись до Міністерства – це не той шлях. В Німеччині міністерство теж гроші фермерам не роздає. Це по-перше. А по-друге, що стосується доступу до фінансів, я мала на увазі, наприклад, якщо говоримо про молочне виробництво чи переробку, абсолютно всім відомий факт, що це дуже затратно, і з довгостроковою окупністю. Тобто, якщо ти хочеш щось розширити, вкласти в роботу гроші, нове обладнання, закупити хороші породи корів – це все буде коштувати досить великі гроші, а повернуться ці гроші, в кращому випадку років через 7, якщо дуже-дуже ефективно економічно працювати. Тому тут якраз мається на увазі, що в Україні просто гігантська проблема з доступом до дешевих кредитів для сільськогосподарських виробників. Тому, в принципі, якщо чесно, я тут бачу, можливо два варіанти дій для тих же малих і середніх виробників та переробників.
По-перше, кооперування. Чому? Тому, що ось якраз кооператив. Скажімо так, це завжди укрупнення. Що таке «кооператив»? Це більше за розмірами підприємство. З вами вже по-іншому розмовлятимуть і банки, і міжнародні організації. Другий варіант, це звичайно шукати інвесторів, шукати партнерів закордонних чи місцевих, які можуть чи хочуть вкластись в це виробництво. Але це один з найскладніших шляхів, тому що хто хоче чекати повернення своїх грошей 7 років, це зрозуміло. Третій варіант, потрібно за допомогою держави трошки систему кредитування малих та середніх підприємств змінювати. Є міжнародні програми підтримки, є міжнародні організації, які кредитують. Ось тут якраз серйозна проблема інформування. Тому що якраз для малих і середніх підприємств проблема в тому, що вони дуже часто про такі програми взагалі не знають. Це по-перше. А по-друге, якщо ми говоримо про міжнародні організації, то дуже часто у малих і середніх, знову ж таки, є страх, того, що «кинуть». Ось ця недовіра в нас дуже сильно сидить. Тим більше у малих, можливо, їх не раз уже «кидали» в їхньому житті. Й тому вони не вірять, що можна взяти такий дешевий кредит й потім не заберуть всіх корів і всю землю.
DN: Так, є залучення невеликої кількості кредитних коштів і міжнародних партнерів, і власне українських, які допомагають здешевити кредити для підприємств.
OT: Але недостатньо. Тим не менш, мені здається, що це один з основних напрямків, на які Міністерству аграрної політики необхідно звернути увагу, тобто, розробка доступних та ефективних фінансових інструментів для підтримки виробників та переробників середніх та малих.
Але і бізнес має також працювати в цьому напрямку. Наприклад, у нас, в принципі, не працюють біржові, форвардні інструменти. Завдання держави тут – створити сприятливі рамкові умови і стабільне середовище. На жаль, знову ж таки, для молока це важче, однозначно. Тому, що з пшеницею це зрозуміло – її можна складувати, але молоко ти не можеш складувати, це можна зробити, в кращому випадку з сиром чи маслом, як це робиться в Європі. Але тим не менш, наприклад в Європі зараз, фермери починають активніше, ніж два роки тому, виходити на біржу Eurex, страхувати свої ризики й коливання цін за рахунок біржових інструментів.
Це має розвиватися і в нас, бо без цього ніяк. Як можна робити нові інвестиції, коли ми говоримо про такі затратні сектори, як молочка? Ніяк. Тільки за рахунок кредитів. Але як це зробити, якщо вони під 20-30%. Тим паче малим, з ними банки взагалі не хочуть розмовляти. Це така дуже болюча тема, мені здається. На неї потрібно звертати більше уваги.
DN: Як Ви оцінюєте рівень технічної оснащеності молочних підприємств України? Деякі постачальники обладнання відзначають, що незважаючи на кризову ситуацію більшість підприємств продовжує вкладатися в поступову модернізацію, навіть якщо для цього знадобиться більше часу і не дорогі технічні рішення.
OT: Досить непоганий. Особливо, якщо це стосується переробки. Мені здається, що все не так погано, це дійсно правда. Ось, до речі, ще один варіант – дійсно домовлятися про певні кредитні лінії чи про поетапну оплату з виробниками обладнання. Але теж, це важкувато. Я вважаю, що переробка у нас, принаймні велика частина компаній, досить непогано обладнана. Я не можу говорити про всіх, але те, що я бачила, я здивована, що малі, зовсім малі, компанії абсолютно на рівні. Щодо виробників, там трошки інша ситуація тому, що якщо ми говоримо про ферми – є різні. Є такі, що дійсно можна не боятись привезти туди європейських колег. А є ферми, про яких фраза: «у нас корови на фермах плачуть». Ось є й такі, на жаль, їх ще й не так мало. Цей менталітет у нас… дуже-дуже важко просувається ця тема, що до корів потрібно відноситись як до найціннішого засобу виробництва, що потрібно їх не утримувати в таких умовах, щоб вони плакали, а щоб більш-менш себе почували комфортно виробляючи для нас молоко.
Мене приємно дивує, що компанії, особливо переробники, незважаючи на кризові періоди, дійсно намагаються щось робити. Ніхто не сідає, не складає руки. Є й такі, що нічого не роблять. Ви знаєте, що в нас відбувається оцей процес відсіювання, «чистки» сектору, це цілком нормально для кризових часів. Десь 20% вже відпало в минулому році. Цього року, я думаю, теж не менше 20% теж піде з ринку.
DN: На Ваш погляд, у чому може полягати конкурентна перевага українських постачальників молочної продукції? Більшість компаній на ринку мають давню історію та традиції, що вже склалися, чи це той фактор, що допомагає пережити кризу?
OT: Важке питання в тому плані, що я зараз скажу крамольну річ. Моя особиста думка, що великих переваг виробників молока України перед європейськими – немає. І тому, я навіть не здивуюся, якщо Україна в середньостроковій перспективі буде імпортером молочної продукції. Це пов’язано з тим, що, я вважаю, це буде наслідком роботи макроекономічних законів, а саме: є певні конкурентні переваги у кожної країни, у кожного сектору й так далі. В Україні вони лежать у рослинництві, щодо тваринництва, то можливо м’ясне тваринництво, наприклад, курятина чи яловичина. З молоком, тут трошки інша ситуація, я дуже обережно дивлюсь на наше майбутнє як молоковиробника. Я знаю, наприклад, прогнози пана Ярмака, що через 3 роки ми точно будемо імпортерами молока, але це піде нам на руку, й там почнуться процеси, які допоможуть нам виробництво знову наростити. От я йому сказала, що давай ми років через 5-6 про це поговоримо, можемо навіть парі заключити: хто був правий, а хто – ні. (Сміється)
Є в мене щодо цього сумніви. Але це не так страшно, тобто ми будемо виробляти молоко. Щодо стабільного ринку, що стосується молочки – вона не дешева, не дешева будь-де, відносно інших продуктів харчування. У нас основна проблема стабільності внутрішнього ринку – це низька купівельна спроможність населення. В нас немає можливості купувати нормальний сир, високої якості, або ж йогурти. Й знову, ми виходимо на макрорівень. Тому що це не проблема молочної галузі, але вона дуже сильно впливає на неї. Тому що як переробникам виробляти високоякісну продукцію? Для кого? Хто буде її споживати? Хто буде купувати сир по європейських цінах? Тому, ось, на мою думку, якщо найближчим часом не буде якихось серйозних змін стосовно внутрішнього споживчого ринку і при цьому ситуація буде лишатись такою ж у виробництві і переробці, то я погоджусь з паном Ярмаком, що десь років через 2-3 ми будемо нетто-імпортерами. Але чи вийдемо ми потім знову в нетто-експортери й великі експортери у світовому масштабі – «меня терзают смутные сомненья».
Що стосується наших переваг на європейському ринку, то там ми можемо зайняти ніші. Я залишаюсь при цій думці. Я рекомендую на всіх заходах, де я розмовляю з переробниками та виробниками – думати про різні варіанти ніш: етнічні, або про те, що виробники мало знають й про що в рамках проекту, я хочу інформувати – ніші, пов'язані з продуктами, так звані PDO, PGI, TSG. Коли я ці літери називаю, не всі навіть знають, більшість не знає, про що мова, а це захищені географічні назви, захищені бренди і, так звані, традиційні вироби, які гарантуються. Для Європейського союзу це дуже важлива тема, тому я ще раз всім нашим виробникам хочу сказати, що цим треба займатися. Тому якщо хтось там зареєструє «Карпатський органічний сир», географічно захищену назву, от й буде серйозна конкурентна перевага. Але звичайно, ще потрібно вийти на ринок і закріпитись там, тобто це серйозна маркетингова робота. От тут я бачу майбутнє для нас. Поки що ми не можемо скласти конкуренцію. По-перше, тому що переробники більш ефективні, ніж наші, хоча вони теж мають такі ж проблеми.
Нещодавно ми спілкувались з моїм німецьким колегою, який працює в Союзі молокопереробної промисловості. Там теж саме. Розмовляли якраз на ці питання. Там теж криза, як ви знаєте. Страшенно низькі ціни. Для фермерів там ситуація взагалі страшна, але, й для молокопереробників вона теж не дуже «рожева». Й там розмовляли про те, що німецькі, особливо німецькі переробники дуже пасивні, й довго сидять і думають й не приймають якихось рішень, не беруть на себе ризики, щодо виходу на експортні ринки, щодо спеціалізації виробництва, щодо диверсифікації виробництва. Тобто, ці всі речі, про які я вже певний час казала, що українським переробникам треба трошки наперед думати. Тому що ці проблеми їх також настигнуть, трошки пізніше, через пару років, але їм теж доведеться думати: на чому я буду спеціалізуватись? Куди і що саме я готовий продавати?
DN: Як Ви могли б охарактеризувати ситуацію, що склалася на ринку молока в Євросоюзі?
OT: Катастрофа! Ситуація дуже важка. Тобто, коли починають жалітись наші виробники чи переробними, відповідаю – кругом таке. На жаль, Європу вдарило дуже сильно. В них дійсно низькі закупівельні ціни, в кращому випадку – 22 центри за літр дають молокоперобники, а, щоб покривати витрати виробничі, має бути, хоча б, центів 30. В принципі, фактично всі переробними молока працюють собі на збиток. Тільки ті, у кого диференційоване виробництво: молоко, біогаз, рослинництво, ті почуваються нормально і зараз. Ця ситуація не з’явилась сьогодні, вона розвивалась доволі передбачувано, тому сьогоднішня катастрофа це просто наслідок того, що саме фермери і політики не хотіли бути чесними вже певний час тому. Його дуже багато. Немає стільки попиту, внутрішній ринок ЄС в стагнації, а по деяким групам і падає, темпи зростання китайського імпорту знизилися ще два-три роки тому, плюс Росія «закрилась», плюс інші фактори.
Те, що зараз робить Європейські комісія – недостатньо, бо ці кроки не вирішують системних проблем аграрного сектору ЄС. Вони зараз там приймають певні рішення короткострокові, щоб можна було виробникам і переробникам домовлятись про кількість молока, яке буде вироблятись, що взагалі-то підпадає під антикартельне законодавство, у всякому випадку, у Німеччині. Зараз ось було прийнято рішення у Німеччині, що на 6 місяців це законодавство, щодо молочної галузі стає недійсним. Але, знову ж таки, це короткостроковий інструмент і, в принципі, загасити пожежу спробувати можна, але вирішити системно цю кризу він не зможе.
Другий інструмент, який дискутується на рівні Єврокомісії, – це виплата дострокових пенсій фермерам, якщо вони вирішують відмовитись від молочного виробництва і раніше піти на відпочинок.
DN: З відкриттям зони вільної торгівлі чи не потече європейське молоко в Україну, й не почне видавлювати вітчизняних виробників?
OT: Прямо зараз не потече, але в перспективі цілком можливо. Й це, знову ж таки, не так погано, з моєї точки зору. Можливо виробника скажуть, що ви таке кажете, але це, знову ж таки банальна конкуренція. Нічого іншого. Доведеться рости до рівня тих же поляків. Вже зараз можна знайти на наших полицях польські молочні продукти. Я вважаю, що це не погано, якщо на більш-менш рівних засадах, коли наші можуть туди, то чому ні? Звичайно, нам доведеться через якийсь час, якщо ми будемо залишатись експортерами молочних продуктів, то через якийсь час говорити про квоти, тому що вони маленькі, як ви знаєте. На певні види продукції – мізерні абсолютно, хоча я ще не чула про те, що квоти на цей рік вже вибрані. Якщо не помиляюсь, роботи ще достатньо.
DN: Чи спрацює тоді орієнтація не просто на європейський ринок, а на інші світові ринки? Наприклад, країни Африки, східні країни?
OT: Абсолютно. Як такої, орієнтації на європейський ринок немає. Ось почавши працювати в проекті щодо експорту або щодо підтримки України в питаннях аграрної торгівлі, наш партнер провів для нас дослідження, яке, до речі, показало, що дуже багато, не говоримо конкретно про молочку, але дуже багато наших аграрних виробників, вони не бачать Європейський союз, як ключовий ринок для себе. Я вважаю, це добре. Тому, що нам не потрібно зараз через те, що відкрили ЗВТ – ось давайте всі туди! Знову ж таки я всім кажу, що немає ілюзій, адже європейський ринок дуже насичений. Він дуже високо конкурентний, щоб пробитися потрібно дуже велику роботу провести і просто так сказати: «а в мене зараз тут низька собівартість й безкоштовна майже робоча сила, тому я зараз туди супер-дешево щось продам – забудьте! Диверсифікація – це однозначно наш шлях, тому я дуже щаслива, якщо чесно, коли чую, що наші торговельні місії зараз і в Тайвані, і в Африці, і ще десь організовують. Єдине, знову ж таки, пасивно дуже багато виробників та переробників на ці ініціативи реагують. Поки що. І сподіваюсь, що досвід концентрації експорту, наприклад, молочної продукції, до Росії, нас теж навчив не повторювати таких помилок, а диверсифікувати торговельні потоки.
DN: Які вимоги Євросоюзу найбільш складні для виконання агропідприємствами України? Що необхідно для їх виконання?
OT: Насправді, це дуже загальне запитання. Тому, що просто якщо ми зараз подивимось скільки сертифікатів якості є різних, то їх дійсно дуже багато й можна заблукати. Я завжди кажу, коли розпочинаються такі розмови будь з ким, з бажаючими експортувати до Європейського союзу, потрібно звужувати коло питань. Тобто, в яку країна, який саме продукт, для кого, хто закупівельник. Частіше за все проблема вирішується, коли ви знаєте, хто ваш партнер з боку ЄС.
Мій висновок за 2 місяці роботи з нашим проектом по експорту, що проблема не у вимогах як таких, а у вмінні з ними працювати, з тією інформацією стосовно цих вимог, знаходити необхідну саме тобі інформацію. Тому що інформації дуже багато: директиви ЄС по 200 сторінок, всілякі описи, путівники тощо.
Коли наші виробники й переробники навчаться для себе одразу більш-менш дорожню карту бачити: що для мого продукту релевантне, що - ні, це потрібно дивитись, це не потрібно, це можна відкинути, тоді, в принципі, це запрацює. Це нормальна, до речі, ситуація, що їм важко. Це абсолютно нормально, я впевнена, що через рік-два – це буде абсолютно інша ситуація, Я великі сподівання покладаю на нову Держспоживслужбу пана Лапи. Тому, що я вважаю, що він дуже хороший спеціаліст і якщо ми не будемо заважати, то я думаю, що підтягнемось і на державному рівні дуже швидко. І завдяки цьому відбудеться вирівнювання наших загальних стандартів і європейських, європейцями буде визнаватись ця система, то все буде набагато простіше на рівні компаній також.
DN: Як ви вважаєте, який рівень підготовки аграрних фахівців у вищих навчальних закладах України? Чи є брак кадрів?
OT: Ну поки що, я вважаю, загальний рівень нашої аграрної освіти досить низький. Коли зі мною намагаються на цю тему дискутувати, я завжди кажу, покажіть мені роботу наших аграрних спеціалістів з будь-якої сфери: економіка чи якісь технологічні речі, покажіть мені публікації наших науковців аграрних в міжнародних виданнях peer reviewed, скільки їх, чи вони є, чи їх немає – і я тоді погоджуся з вами. Тому що, самі знаєте, основна частина наших аграрних вузів чи навчальних закладів, на жаль, не в самому найкращому стані. Є виключення, що не може не радувати, але в нас, поки що, досить теж повільно відбувається цей процес переформування освіти і науки аграрної.. Моє особисте бачення – має бути менше аграрних університетів, нам стільки не потрібно, це перше. І друге, нам потрібно більше уваги приділяти середній спеціальності в освіті, тому що з того, що я бачу тут, з того, що я бачила в Німеччині – нам не вистачає дуже зараз саме спеціалістів саме з середньою спеціальною освітою, а саме технологів, лаборантів, механізаторів. Не потрібно навчатись 5 років, щоб стати механізатором. Це фахова освіта – 3 роки, й з них, до речі, половина може відбуватись на практиці. Тут, знову ж таки, підходимо до цього моменту, що потрібно дуже близько пов’язувати навчання, науку і бізнес. Тому що випускати просто так спеціалістів в аграрній чи переробній сфері, без урахування потреб у бізнесу аграрного, немає сенсу. Певні університети є, які вже працюють в цьому напрямку. Ще раз, університети – це дуже добре, якщо в нас в складі університету є певні технікуми чи коледжі. Моє особисте переконання, що більшість з них не потрібно знищувати. Їх потрібно реформувати, реконструювати, але на їх основі потрібно робити оці бази з підготовки спеціалістів середньої спеціальної аграрної освіти. В нас вже зараз страшенний дефіцит кваліфікованих спеціалістів. Якщо ви спілкуєтесь з будь-яким великим підприємством – вони не можуть знайти людей, починаючи з середньої ланки і ось до низу. Ті ж самі молокопереробники. Знову ж таки, те, що в нас ще потребує, на мою думку, теж дуже великої й пильної уваги – це вся ця система контролю якості та управління якістю, що на підприємстві, що з державного боку контроль. Тобто, розгалужена система лабораторій, система компаній, які займаються чи лабораторними аналізами, чи контролюють їх. В Європі це просто окрема галузь. У нас цього ще немає, а для цього теж потрібні кваліфіковані кадри, які не тільки на новітньому обладнанні можуть працювати, а й мають розмовляти іноземною мовою, тому що без цього нікуди не можна зараз, абсолютно ніяк. Тому, це мій біль, так. Проте, знову ж таки, існують ініціативи, які дуже радують. Робота ведеться. Але наука і освіта – це такі речі, які за рік не зміниш. Знову ж таки, я оптимістка й мені дуже сподобалась фраза, на жаль не пам’ятаю автора, але дуже вона мені запам’яталась, що «Україна найкраще виробляє продовольство та інтелект». Ось у мене дуже велике сподівання на другу складову. Україна багата не тільки родючими ґрунтами, але й інтелектом. Тому, я думаю, що в плані освіти все буде добре, тільки саму систему потрібно трошки підрихтувати. (Сміється).
DN: Розкажіть про свій досвід роботи в IDF. Чи допомагає він Вам сьогодні? Чи був він унікальний?
OT: Я є лобістом IDF в Україні. Я дійсно вважаю, що нам потрібно вступати в цю організацію. Це один з таких моментів, якщо ми говоримо, до речі, про кооперацію та нашу інтеграцію в міжнародні структури, в якісь профільні організації та асоціації. Нам потрібно це робити. От, до речі, це теж одна тих речей, які піднімуть і науку, і освіту тощо. Без цього нікуди. І IDF – це один з таких прикладів. Досвід роботи мені дав там багато, бо це дійсно дуже серйозна глобальна організація у молочному секторі, яка об’єднує всіх найбільших виробників молока в світі. Вона об’єднує країни, які продукують більше 75% молока в світі, тобто покриває глобально цей сектор. І, що мені дуже імпонує в цій організації, чому, я вважаю, Україна має негайно приєднуватись до неї – це її наукове спрямування, тобто, це не тільки якісь економічні речі, які лобіюються. Вони велику увагу приділяють розробкам новим, технологіям, стандартам, якраз тим речам, яких нам тут конче не вистачає і в яких нам потрібно підтягувати молочну галузь. Тому, це моя ідея-фікс, щоб Україна, однозначно, якомога скоріше стала повноцінним членом. Вона є членом IDF, але наше членство було призупинено, бо ми не платили членських внесків. На разі, якщо не помиляюсь, це питання знову вирішується, наше членство має бути відновлене. Я дуже сподіваюсь, що ми будемо знаходити молоді кадри, тому що сам сенс цієї організації в тому, щоб наші експерти там працювали.
Уявіть собі, що таж Росія, яка зараз «відгородилась» від міжнародного товариства в багатьох аспектах, є членом IDF й вона досить активні там. Тобто, вони приймають участь в обговоренні стандартів і інших важливих тем. Вони, до речі, дуже добре переносять досвід на свої національні умови: технічні регламенти базують на документах IDF. Й абсолютно всі наші сусіди – прибалти, поляки, чехи – всі там. І це їх конкурентна перевага. В нас поки що немає розуміння важливості тих же стандартів, важливості участі в розробці таких стандартів. Як Ніко ван Бельцен, генеральний директор IDF, в своїй презентації на Східноєвропейському молочному конгресі в Києві сказав, що міжнародні стандарти якості – це або ти сидиш за столом, коли їх розробляють, або ти в меню, коли ці стандарти вже введені і працюють. Поки що Україна в меню в цьому сенсі. Ми нічого не вирішуємо. Нас потім ставлять перед фактом, коли ці стандарти вже розроблені й вступають в силу.
Дуже було цікаво працювати там, дуже цікаво було працювати в Національному комітеті в Німеччині, тому що у них, як і в будь-якій іншій справі, все дуже чітко, на високому рівні організована робота. Але до цього потрібно дійсно розуміння. Тут якраз ментальна річ, на мою думку. Це знову кооперація, але вже на глобальному рівні. Коли ти сидиш за одним столом зі своїм прямим конкурентом, тим же Європейським союзом чи США, всі сидять за одним столом, всі розробляють спільний стандарт, тому що розуміють, що, якщо цього не робити, то це буде ускладнювати роботу всім. Всі розмовляють на одному рівні. Коли Україна сяде за це стіл переговорів, я буду просто щаслива.
Я дуже вдячна пана Дикуну, який взяв ці переговори з IDF на себе. Сподіваюсь, що скоро ми зможемо привітати у нас світову спільноту, організувавши Світовий Молочний Саміт IDF в Україні.
DN: Які цілі Ви ставите у своїй подальшій професійній діяльності?
OT: Цілі? Професійна, однозначно, пов’язана з тієї роботою, яку я роблю зараз, тобто з проектом і все, що з ним пов’язано. Тобто, якщо ми виведемо хоча б кілька компаній на європейський ринок. В якому плані виведемо – підведемо, знайдемо для них партнера або навіть допоможемо їх продукт розмістити на полицях супермаркету, то я буду просто щаслива. В принципі, я дуже сподіваюсь, що під час наступного етапу моєї роботи, моєї діяльності тут, в Україні, за ці три роки, завдяки дійсно активній співпраці з нашими партнерами вже зараз, ми зможемо щось зрушити в моїй країні в європейському напрямку. До речі, не можу не подякувати всім абсолютно партнерам, з якими ми тут працюємо. Починаючи від Міністерства: Владислава Рутицька, Микола Мороз, Володимир Лапа – всі абсолютно профі, всі на своєму місці. Теж саме я можу сказати про наші профільні асоціації, більшість з них, починаючи від пана Дикуна, Українського Аграрного Центру, Аграрного Союзу й закінчуючи УКАБ, справляють на мене дуже позитивне враження. Сподіваюсь, що завдяки оцій синергії зусиль, ми зможемо за ці три роки, як мінімум покращити наш імідж «Made in Ukraine» в Європейському союзі, бо це теж дуже велика така тема, скажу чесно, немає в нас там іміджу. І, я дійсно сподіваюсь, що за це період ми зможемо багато чого зробити для наших малих та середніх компаній, особливо в регіонах, як мінімум донести інформацію – це одне з наших основних завдань, як проекту, а максимум – дійсно допомогти їм. Я особисто, виходячи за рамки проекту, намагаюся допомагати зі зв’язками, якщо хтось когось шукає, надавати інформацію або шукати можливих партнерів, я розумію наскільки важко робляться ці перші кроки. Тому, що коли я розмовляю з якимось фермером, який вже щось знає, когось знайшов, він вже звучить інакше, вже відчувається, що він розбирається. А от ті, хто тільки починає, їм дуже-дуже важко: інформації немає, не знають як, що, де. Ось в цьому я бачу свою особисту мету – трошки допомогти таким компаніям, виробникам, переробникам. Але не тільки своїми особистими контактами й наробками, які є в Європейському союзі, особливо у Німеччині, в усіх сферах. Я вважаю, що коли ти робиш потихеньку щось своє, не зраджуючи своїх принципів та ідеалів – от скільки можеш стільки й роби, наскільки можеш настільки й рухай ситуацію, допомагай іншим. Навколо себе, хоча б, зроби оту зону, професійну, етичну чистою. І це дасть свій результат. А про великі мрії поки розповідати не буду – забобонна.
.png "Подарок от шефа. Интервью с Давидом Марджани, Шеф-поваром кафе-сыроварни «Мацони»")
